Закинутий цукровий завод у смт. Кожанка

[maxiwell]

  Можете зі мною не погоджуватись, але якщо вже вибиратися кудись на вилазку по заброшкам, — то бажано подалі від цивілізації. У провінції, як правило, абандони більш збережені, менш популярні і часто гірше охороняються, ніж у великих містах. До того ж у великих містах зараз неспокійно. А села — ну кому вони потрібні? Там всі один одного знають і незнайомці одразу потрапляють у коло зору. Це звичайно мінус, але переваг більше. Тому поїхав у віддалену частину Київської області — в селище міського типу Кожанка, Фастівського району. Там розташований недіючий цукровий завод. Не пам'ятаю, хто першим запропонував ідею — але разом із samogonnoeozero вирішили подивитися чи насправді він закинутий (бо недіючий і закинутий — не одне і те ж) і чи є там що дивитись. Хоч напрямок знайомий (неодноразово бував у Фастові та проїзджав мимо на поїзді), але далечінь. До того ж ми нічого не знали про можливість вилазки та стан заводу — в інтернеті нічого не знайшов. Тож їхали у невідоме. Як виглядають провінційні міста я добре знаю. А от що очікувати від провінційних сел?

  Що цікаво, це перша прогулянка (та й взагалі вихід на вулицю!) в новому, 2015му році, одночасно і перша подорож, і перший сталк в новому році.


1. Вагова станція і Кожанський цукровий завод (на задньому плані). Дового думав яку фотку зробити заглавною. А це спеціально під час прогулянки вибрав цікавий ракурс.

  Трохи довідки. Кожанка — смт Фастівського району (а спочатку здалося великим за розмірами селом). 18 км. від Фастову. Включає до свого складу хутори — залізничне селище станції «Кожанка», хутір Зубарі, віддалені села Софіївка, Степове. Населення - 3 000 чол. (з підпорядкованими селами та хуторами). Статус селища міського типу отримала у 1972 році. Вперше село згадується в 1390 році(!). А назву пов'язують з виробництом шкіри (кожум'яки). В 1900му в селі були цукровий завод, залізнична станція, пошта, лікарня, школа, водяний млин, 7 крамниць, 7 кузниць. А в 1923 році, після Жовтневої Радянської революції, село стало районним центром. Кожанський район налічував 18 сіл і входив до Білоцерківського округу. Районним центром був 6 років.
  В 1859 році був побудований цукровий завод. У 1895му до цукрового заводу проклали залізничну колію. У 1961 цукровий завод і бурякорадгосп були обєднані у цукровий комбінат. Найбільшого розквіту цукровий комбінат здобув у 1980х роках. У сезон завод переробляв 167 000 тонн цукрових буряків, виробляючи 21 000 тонн цукру. В 1991 році цукровий завод і бурякорадгосп роз'єднали, тим самим порушивши виробничу цілісність. За розпаду Радянського Союзу завод був реорганізований у відкрите акціонерне товариство. Завод діяв до 2002 року (за іншими даними — до середини 1990х.). У 2007му (за іншими даними — у 1998му) завод був оголошений банкрутом і виставлений на продаж.

  Як писав вище, подорож вийша незвичною. Та й саме селище дивне. Облазити цукровий завод повністю, нажаль, не вдалося. Але стан заводу добре видно і на заглавній фотці. Тому опису процесу виробництва цукру не буде. Вибачайте. Враховуючи три фактори — незвична поїздка, дивне селище і закинутий цукровий завод — вирішив приділити увагу саме пригодам.

  До речі, фотозвіт теж буде незвичним, оскільки вирішив об'єднати декілька заброшок і селище в одній темі. Попереджаю — буде багато фоток і тексту.

  Чорновик написав одразу ж після поїздки на російській мові, але нічого. На українській поки шо писати легше. До того ж, у місцині, куди поїхали, всі розмовляли на державній мові.

  Розпочну заздалегідь, з поїздки. Дорога далека, хоч і напрям знайомий. Але в смт. Кожанка з Фастову автобуси (маршрутки) їздять лише 6 рейсів в день. Типова місцина в яку важко дістатись, або відносно легко дістатись, а важко виїхати. До речі, це і відлякує.

  Зранку батьки відмовилися будити. Але ніч майже не спав — кіт заважав, та й нервувався трохи. До того ж для подорожі довелося дуже рано прокинутись, знайти що поїсти і одягнути (на вулиці похолодало). Отже, зібрався і ледь не запізнився на ранкову електричку. Дочекався доки походало та випав сніг:) Але справжні морози мали початися лише наступного дня. А це так, невеличкий мінус з нульовою температурою вдень. Нормально. Зима ж таки. Новий рік зустріли без снігу, а тепер природі можна розгулятись:) Хоча... на снігу добре видно сліди.

  Приїхали у Фастів. Згадав, що майже рік тому тут уже був. Але місто цікаве. До відправлення маршрутки було трохи часу прогулятися містом. Сподівався пофоткати маршрутки, хоч місцевих раритетних автобусів не залишилося, а заїзджих з Білої Церкви зранку не побачив. Ну що сказати, через похмуру погоду і сутінки не зовсім вдалося познімати. Та нічого — все одно брудні їздять.
  Поки чекали на маршрутку в село ще раз подумали: що нас чекає? Чи вдасться полазити по заводу? І взагалі чи лишилось щось від нього? Снігопад підсилювався. Хотілося відмовитися і просто прогулятися Фастовом. Але... якщо вже надумали подорож.


2. ПАЗ-32054 у Фастові (не знав, що з Фастова є приміський рейс до Борової (станція Мотовилівка)).

  На такому ж ПАЗіку поїхали у Кожанку. Прикольно. Маршрутка в село виявилася автобусом — теплим, «ламповим» ПАЗіком. І ніби розумієш, що модель застаріла — та все одно новіша, ніж, улюблені ЛАЗ-695Н, яких у Фастові не лишилось. І справжній автобус, а не мінівен. Минулого разу катався на ПАЗ-32054 півроку тому — у поїздці на закинутий радгосп у село Міроцьке.
  Але чомусь усі ПАЗики їздять повільно — десь 30 км/год. Проїзд з Фастова до Кожанки обійшовся в 9 гривень. Дорогувато, але я так і очікував. Зараз все дорого. Хоча по логіці повинні були бути дешевше приміських київських. Отже, по дорозі думав як повертатися пішки. І з цікавістю дивився на Завокзалля Фастова, Фастів-2 та промзону. А ми все їхали і їхали. Коли зрозумів, що заїхали далеко, перестав вдивлятися в пейзажі за вікном.

  Вийшли на зупинці, на якій вийшли майже всі пасажири. Кінцева — не кінцева — хтозна? Де ми? Незрозуміло. Де завод? Теж незрозуміло. Далеко від дому, у невідомому місці. Автобуси тільки декілька разів на день їздять. Найближчий автобус — через 4 години. Карти теж нема. Можете уявити відчуття?

  Проте адреналін і пригоди! В крайньому випадку сподівався повернутися на зворотньому рейсі того ж автобусу, яким приїхали. Хоча, якщо вже приїхали в таку далечінь, то не відмовлятися від вилазки?!


3. Прикольний знак біля магазину в Кожанці:) ДАІ в курсі? (Фото — samogonnoeozero).

  Cоромився фоткати, бо он бачите - чоловік якось підозріло дивиться на туристів:)


4. Старовинна покинута хатка. Наче з старих оповідань. (Фото — samogonnoeozero).

  Перше, що здивувало в Кожанці — доглянута вулиця, трохи ширше звичайних сільских. І дуже довга.
По-друге — багато закинутих хат. Ніде не бачив стільки пустих будинків. Причому село не виглядало депресивним. Так, нема розкішних будівель, але ділянки доглянуті.
По-третє — більшість машин, які зустрічалися — вітчизняні (Ланоси, Авео/Віда, Таврії).
По-четверте —  всі розмовляють на державній мові (як і у Фастові).


5. Ще один покинутий будинок. Та їх тут ого-го!

  Мері спочатку чомусь пішла не в ту сторону. Десь привиділась заводська труба. Хоча це що? Я взагалі не знав куди іти. Довелося трохи поблукати.
Заглядали в усі провулки, але там тупики. Тож вирішили вийти до річки. Знову щось примарилось. Ніби пагорб. Але він виявився на іншому березі річки:) А на цьому — комиші та човни.
  Хвилина розчарування. Ну, як не знайдемо завод, то полазимо по закинутих хатах:)


6. І ось рапотом, зі сторони вулиці побачили заводську трубу і якусь адміністративну будівлю. Невже цукровий завод?
Але нібито ніяких інших підприємств не повинно бути.

  Отож, як виявилося, ми йшли не в ту сторону. Та й взагалі не треба було нікуди ходити — бо вийшли на зупинці біля заводу.


7. Ворота на в'їзді в селище цукрового заводу. Вдалині видно й сам завод.
А не помітив ворота тому що там стояла машина. Та й завод шукали в іншій стороні. Зате тепер зрозуміло де ми знаходимося. А у автобуса кінцева зупинка біля залізничної станції.


8. Знову покинутий будинок.


9. А біля нього покинутий погріб.

  Від такої кількості абандонів згадав пісню, точніше відеокліп Скрябіна — Руїна. Яка під час прогулянки була саундтреком. Ну справді, таких сіл ще не бачив.
Скажуть: «От турИсти! Таку антирекламу зробили!» Ну, що є — то є.

  Можна було б подумати: «Так це ж круто!» Але нічого подібного. Хатинки — невеликі заброшки. А ще пусті й у аварійному стані. Можуть завалитися. Та й пейзаж мрачнуватий.


10. Обмальована зупинка. І ще одна покинута хатина на задньому плані.


11. Клуб. (За фото подяка Мері).


12. Радянський герб на клубі. (Це теж Мері фоткала).


13. Перед клубом пам'ятник Тарасові Шевченко.

  Йдемо далі. Увійшли в робітниче селище. Там двоповерхові багатоквартирні будиночки. Мікрорайончик на місто не схожий. Але на село теж. Поки йшов трохи не послизнувся. Під снігом виявилися замерзлі калюжі.


14. В робітничому селищі знайшли закинутий барак. Чи гуртожиток, чи просто житловий будинок — невідомо. Частина будинку закинута і обрушилася. Інша — обжита.


15. В будинку є обвали. Тому-то всередину побоялися зайти. Та й нащо там дивитися? Всередині мабуть одні голі стіни.


16. «ДІОТЕЛЕВІЗ». Шо це могло бути? «Ремонт радіотелевізорів»?


17. Точно! Знайшли артефактну табличку.
«Шановні товариші!
Якщо вам необхідно відремонтувати радіоприймач, телевізор, магнітофон, чи іншу побутову радіоапаратуру, встановити телевізійну антену ... звертайтесь на адресу...»


18. Видно, що будинок старий і в аварійному стані. Але картина сюрреалістична.

  До речі, цю хібару сфоткав тільки по дорозі назад.


19. No comments. Не очікував побачтити такі прапори тут.
Також не зрозуміло, що за лавочки. Базарний ряд, чи що?

  Вийшли до заводу і побачили ще одну заброшку.


20. Іще один абандон. Схоже, якийсь магазин. Зачинений.

 О! Не розказав про завод. Вирішив біля нього не зупинятися, бо біля прохідної стояла фура. Стопудово якщо завод і не працює, то охороняється. Ледве вмовив Мері не лізти напролом, а обійти зі сторони, як і планував. Тим паче, по території заводу ходять якісь люди.


21. Далі побачили пам'ятник воїнам Великої Вітчизняної війни. Можливо, братська могила.


22. Водонапірна башта біля стадіону з розваленою прибудовою. Зліва на фото видно стовпчик лісового кварталу та край лісу.

  До слова, про ліс. Пройшлися лісовими стежками (а їх у лісі багато). Ліс незвичний — листяний, а не хвойний. Хоча у Києві є листяні лісопарки (Теремки, Голосієво), але тут дубовий ліс.
Ще цікаво, що напередодні поїздки снилося, що ходжу по лісі.
Спробували піти через поле, але ж там все видно. Тож вирішили пошукати ще обхід.


23. Вийшли на дорогу. Побачили щось схоже на залізничний переїзд. Якраз поруч повинна бути службова залізнична гілка до цукрового заводу.
Хотіли пройти повз. Але кажу: «Треба сфоткати». Руїни-руїнами, але пейзаж цікавий — розвалини, сніг, похмуре небо.

 Тим паче, невідомо, чи вдасться засталкерити завод. А так хоча б щось буде показати.


24. Поки перечікував, щоб пройшли люди, побачив вдалині якись будинок. Щось схоже на пост ЕЦ на залізниці. Може, товарна станція?
Здалеко не видно: закинуте чи ні. Тож підійшли ближче.


25. От тепер точно видно, що заброшка. Хоча стежки до будинку витоптані.


26. Збоку від будинку сарай. Теж закинутий.


27. Зайшли в будинок.


28. Коридор. Типове фото з заброшок:)
Але тут хоча б стіни пофарбовані і підлога ціла...


29. Чого не скажеш про східці. Так що доведеться обмежитися першим поверхом:)
Цікаво, нащо їх було руйнувати? Замітали сліди мародерства?


30. У кімнатах пусто. Позрізали проводку, батареї. Схоже, будівлю закинули давно.


31.


32. Зайшли в якусь велику кімнату, облицьовану плиткою.


33.


34. В кінці коридору було щось незрозуміле.


35.


36. Зверху й знизу дірки.


37. Проводку видирають. А потім може розберуть будинок по цеглинці.


38. В одній кімнаті навіть люстра вціліла!


39. У іншій кімнаті видно сліди антропогенної діяльності — сміття та дірка в стіні.


40. Біля будинку все розкопано. Мабуть електрокабелі вирізали.


41. Навіть стовпи з освітленням стоять! Ну і дубовий ліс.


42. Я так і не зрозумів, що це таке. Гадав, що товарна залізнична станція, але на рейки й натяку нема. Та все одно руїна.
  Оглянулися навколо.


43. Поле з вишками. Мабуть тут складували цукрові буряки.
З вдеяких вишок позрізали прожектори.


44. Башти, пофарбовані в кольори прапору. Он і поле видно.


45. Будиночки з заду. Ті самі, що на першій фотці. І повз які проходили.
Запропонував зупинитися на них детальнише. Тому що на залізничний переїзд не схоже.


46. А от і розгадка. Це пункт зваження вантажівок. Он бачите, розібрані ваги.
Дещо подібне я бачив на закинутому радгоспі.


47. Ще одні ваги. Теж розібрані.
Їх там аж чотири штуки.


48. На табличці написано «БРУТТО». Так що це точно ваги. І вони відносяться до цукрового заводу.


49. В будиночках порожньо. Так що ідемо далі.
  Хоча, думав заруфити оглядову вишку. Та сходи проржавіли.


50. Цукровий завод здалеку.


51. І зблизька.


52. Недобудований цех.

   Пробиралися не поспішаючи, оглядаючись по сторонам. Але нервувалися дарма — територія цукрового заводу — прохідний двір для селян, що йдуть навпростець, щоб не обходити.


53. Старовинний пакгауз.


54. Мабуть вже давно закинуте.


55. Старовинна будівля. Ймовірно, пакгауз.


56. Залізничні колії розібрані майже до воріт заводу. Сбоку видно ще одну залізничну гілку і напіврозібраний гідротранспортер.


57. Колія упирається у ворота заводу. Крізь рейки ростуть дерева. Мабуть закинули років 15-20 тому. Скільки часу треба, щоб такі дерева виросли?


58. Входи в будівлі закриті. Так що походили, пошукали залази. Головне, щоб перехожі не "спалили".

  Біля воріт стежка кружляла, тож вирішили скористатися нагодою і заглибитися на територію.


59. Каналізаційна насосна станція і зарослі бощовику(!).


60. Всередині пусто. Тож по скрипучому снігу крізь зарослі борщовику ідемо далі.


61. До насосної станції веде якась канава.


62. Закинуті цехи. З цього боку ніби можна пролізти. Але ж на виду у охорони — прохідна поруч.


63.


64. Адміністративно-виробничий корпус. 1975 року.
  Двері гостинно відчинені. Але наближаючись гавкали собаки. Тут хоча б у виробничий цех з червоної цегли потрапити.
  Виявилося, що в будинку чергує охоронник. Ледве не "спалилися".


65. Добре, що хоч в один цех вдалося пролізти.


66.


67. Недобудований цех та склади з іншого боку.


68. Сарайчик біля воріт.


69. Адмінбудівля цукрового заводу. На вигляд діючий.


70. Територія заводу. Видно прохідну.

  Ну а з цього місця переносимося на зупинку. Жаль, що завод не облазили повністю. І все вивізли/розібрали. Просто завод закинули не в 2007, а скоріш за все ще в 90х. Але якщо хтось схоче поїхати — будете мати на увазі, що дивитися немає що. Одні руїни.

  Назад, до автобусу залишалось дві години. Що робити? Я вирішив, що крайти пройти декілька зупинок до кінцевої або по дорозі назад, назустріч, ніж торчати стільки часу на одному місці.
А йшли довго. Відстань між зупинками виявилася ледве не двокілометровою:)


71. Дійшли до Покровської церкви, побудованої у 1758 році.


72. Поруч магазин і пам'ятник захисникам Вітчизни.

  Ну а ми чекаємо на автобус. Довго довелося чекати... Снігопад підсилювався і стало холодніше. Щоб не нудьгувати вирішив сфоткати вулицю. А то тільки розповідаю про неї.


73. Головна вулиця селища Кожанка.


74.


75. Чекаємо на зупинці на хоча б якийсь автобус. І раптово з'являється — ЛАЗ-695Н!
Не віриться, що в 2015му можлива така картина!


76. Старовинний автобус у селі — краса!
Виявляється це білоцерківський ЛАЗ маршруту «Біла Церква — Кожанка».  Круто, що в смт. їздять такі автобуси. Та й маршрут неочікуваний. Думав, що зв'язок тільки з Фастовом.
Потім він проїхав в зворотній бік. Гарний автобус, але нажаль, не по дорозі:(

  А пізніше дізналися, що є ще й третій маршрут, окрім «Фастів — Кожанка», — «Степове — Фастів», на якому й повернулися у Фастів.
Стоїмо собі. Запропонував поїсти. Тільки почав їсти — як виїзжає ПАЗік. От так завжди, тільки зберешся перекусити — з'явиться транспорт. Але як я радів що виїхав звідти. На зупинці прочекали автобус більше години!

  По приїзду до Фастова у нашому розпорядженні було година-півтори перед відправленням електрички. Тому зайшли на вокзал погрітися. Мері залишилась зігріватись, а я почапав у місто — треба ж було хоча б щось сфоткати з маршруток. Потім Мері підійшла і прогулялися разом.
  Що сказати... Фастів не змінився. Хіба що прикрасили палац культури та встановили новорічну ялинку. Зі стадіону лунала музика, але нічого там не побачив. На площу Перемоги чогось притягли конверсований в цивільний БТР-60 (на фронт треба). Поставили посеред дороги:)
Побачив ЛАЗ-695Н11, який бачив минулого року.

  Із Фастова поверталися на електричці з комфортним салоном. Тобто, проїхався в електропоїзді підвищенного комфорту по звичайній ціні. Укрзалізницю не зрозумієш. Рік тому їздив у Фастів на електричці підвищеного комфорту зі звичайним салоном. Может то 2й клас такий?
  Поїздка відбулася по плану. Так що все добре. Я ще декілька днів був в шоці від побаченого. А село навіть сподобалось! Тихо, автобуси старі їздять. Жаль тільки, що через непрацюючі заводи село порожніє.

  Чи хотів би я повернутися у Кожанку? Навряд чи. Все ж таки далекувато. Якщо варто туди їхати — так заради вилазки по цукровому заводу і сюрреалістичних пейзажів. Хоча й річка там красива.