Трохи про все і не тільки

Поступово оговтуюсь після втрати подружки і повертаюсь до "звичного" карантинного ритму. Хоча впоратись із суровою реальністю самотужки не вдалося, оскільки важко змиритись з тим, що вже нема напарниці — все-таки, майже половина вилазок на закинуті об'єкти, від листопада 2013-го до березня 2020-го року, були разом з Мері. А ще ж були туристичні поїздки і численні прогулянки по Києву. Правда, спільних зустрічей в останні роки було не дуже багато, якщо порівнювати з першим роком дружби: в 2017-му — 7, в 2018-му — 10, в 2019-му — 7 і на початку 2020-го року, до карантину, були 2 спільні вилазки — однак вони були яскраві, з пригодами. Звичайно, поки триває пандемія ковіду, ні про які спільні вилазки не могло бути й мови. Так хоча б зідзвонювались. А тепер навіть не зможу поговорити з нею:( Але потрібно далі жити і радіти життю. Ось тільки це дуже тяжко, бо мучать асоціації — якщо не напряму пов'язані з місцями, де були разом (в тому числі, й у Боярці), то нагадують про роки спільної дружби. Надодачу погіршує стан те, що за цей рік взагалі ніде не бував.


1. Більше року нікуди не виїздив з Боярки.

Консультації психолога і поринання в роботу, паралельно з переглядом Ютубу (ось де знадобились підписки) допомогли пережити біль втрати. Але також треба було кудись поїхати. Бажано, в нерозвідані місця, з якими немає спогадів, щоб з'явились нові враження. Та поки ладнав психологічні питання і розгрібав роботу, розпочалась чергова хвиля ковіду (через це може не вийти попрощатись із подружкою). Тож не вдалося нікуди поїхати.

Традиційні прогулянки по лісу набридли. По місту гуляти ніде, бо всі закутки облазив. Що робити? Вирішив сходити пішки до залізничної платформи "Малютянка". Це також знайомі місця, але хоча б не настільки заїжджені.

Цей звіт вирішив відзняти на новий смартфон.
( Читати далі (+35 фото)... )

Довгими зимовими вечорами було б зовсім нудно... Якби інтернет не підкинув проблем. Місяць переносив фотоархів на новий хостинг. Тепер можна трохи розслабитись і запостити якийсь звіт. Хоча, якщо бути відвертим, публікувати фотоогляди все менше бажання, бо не вистачає стабільності (і в інтернеті, і загалом, у світі). Та й показувати нічого. В Київ тепер особливо не наїздишся — з середини листопада на 3 гривні здорожчав проїзд у маршрутках. Але годі нити! Щось вигадаю.

Наприклад, хоббі. В своєму блозі я вже показував... Та чого тільки не показував — масштабні моделькі автомобілів, талончики і проїздні на проїзд в громадському транспорті, аудіокасети і владиші з жувальних гумок. Однак в загашнику є одна нерозкрита тема — карти.


1. Колекція карт скромна. В повноцінне захоплення вона не переросла. Хоча було бажання купляти карти міст, в яких побував.

В «доінтернетні» часи карти рятували від нудьги. В тому числі, під час довгих зимових вечорів.
Старі мапи були далекими від бездоганності. Тому, як все могло виглядати на місцевості, домальовувала фантазія. Не те, що зараз — супутникові знімки. Все видно згори. А якщо хочеться відчуття присутності — є кругові панорами вулиць.

Та й електронні карти, напевно, витіснили паперові.
( Читати далі (+29 фото)... )

  На Різдво накрило спогадами. Здається, що починаю жити минулим. Особливо стає сумно, коли згадуєш про те чого/кого нема. Хоча і зміни життєвого устрою, і зміни в обстановці і серед оточення, і душевні потрясіння були й раніше. Однак жив сьогоденням. А тепер чомусь хочеться повернутися у минуле. Притому, що там було не все гладко, і проблем вистачало. І справа не в тому, що раніше було цікавіше. Я б не сказав, що зараз нудно. Просто раніше життя було іншим.

  Інколи здається, що те, що було в минулому — прожите не мною, а іншою людиною (хоча сам не сильно змінився). Дивне відчуття. Спочатку прожите виглядало реальністю. Тепер же важко уявити, яким був життєвий період 2006-2015го. Важко згадати деталі. Перегляд старих фоток вже не викликає емоцій на момент зйомки. Зміни в домашній обстановці сприймаються наче так було давно. Можливо, звикаю до нового періоду життя?

  Роздумував, в чому може бути причина ностальгії.
- Ймовірно, справа в тому, що раніше все було стабільним і звичним: оточення, кіт, робота, хоббі, звички. Хоча інколи одноманітність набридала. Тоді звертався до подорожей. Але все одно звичний життєвий уклад грів душу. Здавалось, що все, як було, буде і далі.
- Друга причина: погіршення життя — здоров'я, ціни зростають і доводиться платити за те, що раніше було безкоштовним. В порівнянні з 2006-2015м народ (ну і я) стали бідніше.
- Третя причина — вік. З роками стаємо старшими, змінюємось. Але тільки зараз відчув швидкоплинність часу. І якщо раніше були сподівання, що скільки всього попереду, то зараз думаю скільки було прожито. Можливо, це наближається «криза середнього віку»? Скоро ж буде 34.
- Четверта причина: повтори фільмів і програм по тєліку нагадують минулі роки, коли їх також показували. Але тоді життя було іншим. Якщо фільми можна переглянути в повторі, то життя — ні.
- П'ята причина — давно задумані, але не реалізовані плани.
Ну і причини для суму і депресії зовсім різні. Якщо раніше сумував через невлаштованість особистого життя і здоров'я, то зараз турбує швидкоплинність часу і життя.

  Сум вдалося залити лікером і гумористичними програмами, які раніше не дивився. А ще спробував себе переконати, що життя триває — тому треба радіти. Знаходити нові хоббі, відкривати нові місця.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
  Тільки накрило спогадами, як знову нагадали про минуле — роздрукували старі фотографії, відзняті на плівку. Наче насипали сіль на рану. Тому що очікував побачити знімки попереднього життєвого періоду — кота Рижика, застілля. Так і вийшло: на декількох знімках — наш улюблений кіт на новорічному святі. Здається, то була зустріч 2014 року. А ще на тих фотках — ялинка і святковий стіл у залі, гості. Тепер же це все в минулому — у спогадах і на фотографіях. Правда, фото освіжили спогади і повернули відчуття пережитого мною. Згадав, що все це було в моєму житті.

  І знову абандон. І знову камбек. Тобто, несподіване повернення. В 2014 році вже облазили недобудований корпус школи (виявився нудним і нецікавим), але в закинутий корпус — стару школу — так і не потрапили через те, що був навчальний рік і могли «попалити» (як школярі, так і вчителі). Довелося задовольнитися фотозвітом про недобудований корпус і загальним оглядом комплексу — недобудованого, закинутого і нового (діючого) корпусів. А також дегустацією нового пива. Цього разу вирішив повернутися, щоб засталкерити старий, закинутий корпус школи. Тому причина цієї вилазки-повернення банальна і така сама, як і під час першої прогулянки по цій школі — відсутність інших ідей для вилазок. Звичайно, було б добре все облазити за один раз. Один узагальний детальний пост був би кращим і об'ємнішим, ніж розповідати окремо... Тим паче, що недобуд і закинута школа самі по собі не дуже цікаві. Однак поєднання об'єктів незвичне: недобудований, закинутий і діючий корпуси одніє школи. Плюс — ці три корпуси з'єднані між собою (стоять впритул). Ну, але вже як є... Формально — новий об'єкт. Хоча й у комплексі з іншими. Тому і назвав «Три школи в одній-2». В цьому звіті основний упор буде на закинутому корпусі. Тому повторів (однакових ракурсів) буду уникати. Але для наглядності все ж таки рекомендую переглянути той перший фотозвіт про недобудований корпус школи №23.

  Як і два роки тому, на сталк вибрався з samogonnoeozero.


1. Старий корпус школи №23, побудований в 1956 році. Зліва видно недобудований корпус. Справа — новий, діючий.
В порівнянні з 2014 роком, поставили нові вікна на другому поверсі. Мабуть, будуть ремонтувати і вводити в експлуатацію. Так, іноді заброшки відновлюють. Чи пробують відновити.

  За традицією, історична довідка. Школа №23, яка розташувалась у віддаленому мікрорайоні Києва Биківні — відкрилася 1956 року. Коли закинули старий корпус невідомо. Можливо тоді, коли побудували новий в 2006 році. Нині це спеціалізована школа з поглибленим вивченням англійської мови.

  Через те, що в закинутому корпусі почали проводити ремонт, думали що не вдасться засталкерити. Однак пролізли вдало. І все було б добре, та нажаль, закинутий корпус школи виявився таким же нудним, як і недобуд. Нас очікував тліноград. Ну, я так і думав. Так що заброшка чисто для статистики полазок.
Оскільки в старому корпусі нічого цікавого не було, то і фоток вийшло небагато.
( Читати далі (+34 фото)... )

  Вот и пришла очередь лытдыбра... Пока собирался и, забыл о чём хотел рассказать:) Вспомнил! Я понемногу привык к новой обстановке и другой комнате. Правда, уже и в моей прежней комнате нахозяйничали — сделали перестановки. Но может так даже лучше. Вон, некоторые говорят, что нужено каждые 7 лет кардинально менять привычный уклад. Уже появилось ощущение, что не два месяца прошло, а больше, с тех пор, как в жизни произошли изменения. Впрочем, изменились только обстановка и некоторые привычки.

  Что примечательно, изменился режим сна. Если раньше был отбой в 23 часа. То теперь раньше получночи, а то и около часу ночи, не удаётся улечься. Наверное совсем разленился. Сплю потом до 8-9 часов утра. С чего бы это? Радио и телик? Возможно. Но даже когда не смотрить допозна, всё равно перед сном думаешь о произошедшем за день и мысленно подводишь итоги уходящего года. Радует в этой ситуации что не один я так поздно ложусь спать. Но всё равно странно, что изменился режим сна.
-------------------------------------------------------------------------------------------------
  Сами сны тоже интересны. В этом году дважды снилась церковь, один раз кладбище. К чему бы это? Два раза снилась дача (первый раз — будто прятался,  второй раз — будто забрёл на заброшенную дачу). Возможно даже сон оказался вещим. Потому что дачи снились в начале года и всё лето провёл там. Вообще, с этого года стал записывать сны. Спилберг отдыхает. Часто снятся вымышленные города. Но самое необычное: через полгода после снов узнал что две местности, которые снились, на самом деле существуют. Тоже непонятно что это может означать? Раньше я там не был, и не мог знать об их существовании. Снились заброшки, экскурсии, старинные автобусы. Снилось один раз будто взлетаю над диваном во сне. А я думал, что во сне только дети летают.

  Пересказывать подробности не собираюсь. Не думаю, что тут есть эксперты. Но сны в этом году стали необычными и абсурдными.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
  Наконец-то режил перечитать SMS'ки. Планировал это сделать ещё в начале года, но не хватало силы воли. А недавно, на волне ностальгии, пробило на воспоминания. Прикольная штука! По сообщениям можно изучать биографию:) (поэтому откровенничать не буду). Вспомнил даже то, что успел забыть. Про Рыжика писали не раз. Начиная с 2009 и до 2013го. А я про кота писал в 2015м. Якобы на даче наш Рыжик подружился с котом («Мы на даче. Рыжик подружился с Мурзиком» (сентябрь 2009го)). А я такого не помню. Удивительно, что осенью привозили кота на дачу. Да, многое забыл. Как терялся на даче. И выползал тольуко когда заманивали печёнкой. А после этого писали: «Рыжик остаётся дома». Какие-то странные сообщения об услугах. А, это отправлял SMS'ки на сайт знакомств. Но самое прикольное: рекламная рассылка. Было написано латиницей «Мої знижки», а мне показалось «Мої жінки»:)  Про кота мама писала не часто, но почти каждый год. Апрель 2013: «Едем на дачу с Масяней». Оказывается, тогда начали так называть кота. А на следующий день SMS'ка: «Нашли!». Наверное снова Рыжик терялся на даче. А после 2013го сообщений стали писать меньше — больше звонил.

  Ну а я писал об подорожаниях, проблемах на работе. Тоже не без приколов: «С какой радости звонил? Выходные до 2012 января». Или:«Мурки пришли. Все трое. Отдал колбасу. Пока ходил в туалет ни котов, ни колбасы». Эх, словно вся жизнь перед глазами. Старая работа, дача, другая работа, ещё одна работа, больница, поездки, работа, поездки.
  Впрочем, были и жуткие сообщения. 2009 год: «Маршрутка сбила человека». В 2010м писал, что чуть не грохнулся с лестницы на работе. Из более свежего, за 2015й, май месяц: «Рыжик ждёт вас. Мне тоже скучно». В июне: «Завтра будете на даче? Привезём кота» (Рыжик очень просился на улицу). Ну а по большей части сообщения тоже были однотипными.  Вот такая история по SMS'кам.

12.10.2015 - понеділок

  Як не дивно, спалося добре. І навіть клонило на сон. Навіть щось снилось. Хоча перед сном думав. Може гарно спалося через те, що трохи змінив тему роздумів, чи тому що тепліше одягнувся. І горло перестало боліти.

  А роздумував, що Рижик для нас був не лише членом сім'ї — він був для нас центром уваги. Навіть тоді, коли були зайняті своїми справами. Однак частину мого життя він займав не тільки фізично — з ним був пов'язані справи: купівля корму. годування, прибирання туалету. І, відповідно, лишились його речі і місця, де він спав і ходив. Рятує лише те, що останнім часом він себе дивно поводив і більше часу спав чи вмивався, ховаючись під диваном або у шафі. (Згадав що і на дачі він ховався. Мабуть передчував.) А спав біля мене рідко і лише до літа. Відчуття двоякі: з одного боку хочеться змінити обстановку щоб не було ностальгічних асоціацій; а з іншого боку хочеться лишити все як є — заради добрих спогадів, та й на зміну обстановки немає грошей. Навіть старі звички не хочеться міняти. Хоча розумію, що без кота життя вже не те.

  Ходив до брата, відніс гостинці. Давно у нього не був (Хоча згадав, що з Рижиком ми й до нього одного разу влітку приїзджали). Виговорилися і заодно згаяв час (бо дома нудно і сумно). Про кота брат сказав, що краще було б думати, що він живий. А ще що кіт захотів померти. Як це? Як може набриднути життя? иМожливо йому просто було погано і чимось хворів. Ми ж не знаємо що він відчував. Погодився, що від звичок важко відвикати. І що треба змиритисмя з законами природи.
  Додому дав гостинці і подарунки. Ну а я прогулявся.

  А ще, як і в суботу не включав комп.

13.10.2015 - вівторок

  Спалось так собі. Як і минулої ночі. Сни абсурдні і незрозумілі. Вночі у ванні знайшов таракана(!). Звідки взялись? Їх у нас давно не було. Чомусь згадав, що влітку (в липні чи серпні) батько в лісі збив собачку яка раптово вибігла на дорогу. І навіть не зупинився — так поспішав додому. А мати сказала, що це не до добра і буде відплата. Можливо те, що сталося і є кара за загублене життя?
  Як назло ще захворів як тільки похолодало.

  Все ніяк не можу оговтатися від шокуючої правди. Важко змиритися зі втратою. Хоча розумію, що це природньо і всі колись помремо. Але сприйняти це важко. Особиво коли загибель відбувається несподівано і без особливих причин. Хоча, звідки нам знати, що було з котом? Родичі вже змирились, а мені важко визнати, що коте вже нема з нами.
  Особливо сумно, коли пригадую останній день коли його бачив. Вночі прийшов, лащився. терся мордочкою — таке з ним бувало рідко. А мурликав як. Хоча й охрип. Дивно, що коли переставав гладити одразу замовкав.
  Важко, ще й тому, що Рижик був довгожителем з усіх котів, що колись були у нас. Інші коти теж вмирали, та вони жили всього 4-5 років. І їх теж було жаль. Особливо тих, що жили із нами. А Рижик теж жив із нами. Як справлялись з біллю втрати? Заводили нових улюбленців. Як пишуть інші котоводи, спочатку до нових котів ніяких відчуттів, а почім починаєш любити і з часом біль і спогади притупляються. Однак вже більше не хочеться заводити котів. Хоча батьки начебто йне проти. Навіть коли Рижик був, десь два чи чотири роки тому казали що все — більше ніяких котів. Бо з ними куча клопотів. А без них нічим себе зайняти.

  Але цього разу особливо сумно, бо з'явились нудьга і відчуття пустоти  Про сум мовчу — йтак довго його шукали, потім звістка сумна. Раніше  не було нудно, бо був зайнятий — працював, ходив на курси, мучився з рукою, подорожував. А цього року почастішали дні, коли було нудно. І лише Рижик хоч якось прикрашав вільний час. А зараз нікому мене розважити. І ничим себе зайняти. Дачний сезон завершився (та й на дачі тепер якось ніяково, не зможу там заснути бо холодно і Рижик спав біля мене), та мабуть треба подивитись де його поховали. Як вважаєте? Роботу теж знайти не вдалося. Сезон подорожей пройшов (бо вже не літо). Та й грошей малувато. І ще одна проблема — відчуття пустоти. Це відсутність Рижика поруч, відсутність обов'язків, що були з ним пов'язані.

  Ну що ж, треба змиритись. Хоча це і важко. Всі там будем.

   Сьогодні незвичний фотозвіт — про кота, який нещодавно загубився. Привід не найкращий, але все-таки причина згадати про домашнього улюбленця. Тим паче, він був у нас найдовше з усіх котів — 9 років. Та й з'явився в нашій родині випадково. Сам прийшов до нас на дачу. А була осінь. Тож вирішили взяти до себе. Хоча перед цим зарікались не заводити нікого. Співпадіння, чи ні — але на дачі він від нас і утік. Сьогодні вже рівно два тиждні, як загубився. Дорогу повинен знати, але чого не повертається?

   Важив 6 кг. Всі казали: здоровенний. Але зі здоров'ям було не дуже. Щось хворів. Народився орієнтовно влітку 2006го. А зник в ніч на 9 вересня 2015 року.
Про пригоди, що були пов'язані з Рижиком, можна розказувати довго. І по ветеринарним клінікам возили, і батьки одного разу ледь не прибили (бо спати заважав), і спати по ночам не давав, і вазу розбив, і кусав іноді, і шерсті було повно по всій квартирі. І дряпав стільці/дивани/двері. Як ховався під диван / у шафу. Але ж були і приємні моменти — як зустрічав з роботи чи з подорожей, як приходив грітися на ліжко, як мяукав (хоча батьків це дратувало), як мурликав (до цього року, поки не охрип).


1.  Рижик у своєму улюбленому кошику. Хоча він не одразу його полюбив. Зацінив лише як стало холодно.
Я як відчував. Після пригод (коли хворів, чи брали надовго на дачу) став частіше його фоткати. Щоб були згадки на пам'ять.
Хоча... кажуть, що фоткати домашніх улюбленців — погана прикмета (Що на це б сказали шанувальники Instagram та інших соцмереж:) ).
Згадав, що він у нас вже дорослий, а час і хвороби невблаганні, та й при частих поїздках на дачу міг просто втікти —  і вирішив пофоткати.

  Спочатку думав, що знайдеться. А як не знайшов через майже тиждень почав нервувавтись. Дуже переживав, однак через декілька днів попустило. Ну, а шо зробиш, якщо сам утік. Ніхто його не виганяв.
Update: Через місяць після зникнення мати розповіла, що він від нас пішов, щоб... померти.
( Читати далі (+24 фото)... )

  Казав мені один колекціонер: «Якщо нема грошей, то не треба колекціонувати!». А якщо хочеться? В дитинстві не вистачало машинок — найбільше, на що міг розраховувати — це іграшки. Тому й не дивно, що як тільки з'явилися недорогі журнальні серії «заграло дитинство». Та мабуть він був прав. Якщо вже на першочергові потреби не дуже розженешся, то що вже казати про захоплення. Хоча... хоча 2 роки перебивався журнальними серіями, а з цього року змушений закинути колекціонування. Остаточно.


1. ІЖ-2715 «Служба быта» і ІЖ-27156.

  Можливо колись продовжу поповнювати. Хоча є багато аспектів цього хоббі. На форумах періодично з'являються звістки про вздуття фарби та перекошення кузовів. Але не буду про неприємне. Давайте краще згадаємо приємні моменти колекціонування.
( Читати далі (+42 фото)... )

  Зима, пришедшая внезапно, порушила планы фотопрогулок. На улице стало холодно и скользко, хоть и красиво. А ещё и денежный фактор сыграл роль —  резервы истощаются, а новых поступлений нет:( Поэтому и остаётся, что шуршить архивы.
  Если честно, предполагал, что после поездок по дендропаркам 2008-2009 гг. больше нечего показать. Но вдруг, чисто случайно, захотел пересмотреть старые фотоальбомы. Вспомнил свою молодость и места, где побывал. И даже нашёл материальчик для дневника. К слову, однажды я уже пытался пересканировать фотографии, но ничего из той затеи не вышло. А в этот раз решил просто переснять распечатанные фотографии на фотокамеру. Получились фотографии фотографий. Весьма неплохо, по-моему, учитывая низкое качество исходных снимков, запечатлённых на китайский плёночный фотоаппарат.

  Итак, летом 2001 года я проходил студенческую практику в Киево-Печерской лавре. От университета нас отправили рисовать пейзажи. При иных раскладах вряд ли там побывал — сам на экскурсию не отважился бы. А нам, как студентам, предоставили возможность посетить эту святыню, притом бесплатно.

  Сначала обошли всю территорию в поисках сюжетов для картин. А потом сообразили, что можно рисовать по фотографиям. Так и появились эти снимки.


1. Успенский собор Киево-Печерской лавры. Сидящие на скамейке студенты делают зарисовки.

  При посещении Лавры было ощущение будто время остановилось. В силу древней истории или из-за намоленности места казалось, что и десятки, и сотни лет тому храмы и дворы монастыря были такие же. И что в сравнении с божественным суетливая реальность — всего лишь миг в бесконечности.

  Впрочем, местность и вправду историческая — Киево-Печерская Лавра была основана в 1051 году монахом Антинием. Он поселился в пещере на склоне Днепра. От пещер и происходит название Киево-Печерская Лавра. А слово «лавра» означает статус, который получали большие и влиятельные монастыри. В разное время монастырь был подчинён то киевскому, то московскому митрополиту. Про советские годы пишут в Википедии: «29 сентября 1926 года ВУЦИК и Совет народных комиссаров ССР приняли постановление о «Признании бывшей Киево-Печерской Лавры историко-культурным государственным заповедником и о превращении её во Всеукраинский музейный городок». Постепенное вытеснение монашеской общины новосозданным музеем завершились к началу 1930 полной ликвидацией монастыря.» Лишь на закате Советского союза монастырь вернули монахам. Сейчас же Лавру делят историко-культурный заповедник (занимает Верхнюю Лавру) и собственно, монастырь (Нижняя Лавра и пещеры). Киево-Печерская Лавра относится к Украинской православной церкви Московского патриархата.
( Читать дальше (+22 фото)... )

  Сказавши «А» нужно сказать «Б». Раз уж начал писать про автобусы, которые ездили в Киеве в 2000х и исчезли к 2014-му, то надо поговорить и о троллейбусах. Тралики более живучи, чем автобус. Если у автобусов срок эксплуатации 7-10 лет, то троллейбусы спокойно ездят по 15-20 лет. Да и ассортимент поменьше, чем автобусный. С 2008 года к нынешнему исчезли всего 5 моделей троллейбусов: Škoda 14Tr, Škoda 14TrM, Škoda 15Tr, ЮМЗ-Т1 и редкая модификация Киев-12.01. Я ещё застал румынские DAC 217E, но к 2008-му их отстранили с маршрутов. Кстате, Киев-12.01 так и не отфоткал.

  Теперь это хоть и недалёкая, но уже история. Которую у нас, к сожалению, не хранят (Музей-то есть, но там далеко не все модели и типы подвижного состава, что ездили в Киеве. И не все в заводском состоянии).


1. Шкоды 14Тр в 90-х-начале 2000х были самой распространённой моделью троллейбуса в Киеве (357 штук!).
Под конец эксплуатации на оригиналы они слабо подходили — вместо эллипсовидных фар ставили обычные ФГ-122, на многих машинах меняли переднюю облицовку. При капремонте ставили новый салон и даже ЭМУ (электронный маршрутоуказатель). Но всё равно это были Škoda 14Tr (во многих городах Украины до сих пор ездят советские ЗИУ).

  Кстати, Шкоды 14Тр начали выпускать с 1982 года. Система управления — тиристорная (ТИСУ). В Киеве они появились с 1983го. Закупали их для столицы до 1989 года. Так что наездили они в Киеве немало.
( Читать дальше (+23 фото)... )