Трохи про все і не тільки

Третя серія замальовок воєнного часу присвячена підготовці до мобілізації: обстеженню в медичних закладах і оновленню даних для ТЦК. Ну і, звісно, погоді — адже літо 2024-го видалось дуже спекотним. А ще цей звіт присвячений квіточкам, оскільки виявив, що навіть влітку цвітуть квіти.

Як ви вже зрозуміли, в липні не відсиджувався вдома, а ходив по поліклінікам, фотографуючи по дорозі цікавинки. Більше того — їздив у Київ (після дворічної перерви!). Хоча з візиту до столиці нафоткав мало, бо вояж звівся до поїздки у маршрутках і черзі під кабінетом. Але дещо все ж нафотографував. Тому є що вам показати.


1. Моїми атрибутами цьогорічного літа є медичні обстеження, нові ліки, вимкнення електрики по місту і шалена рекордна спека.

Скажу чесно: протягом двох перших тижнів цього липня мені не було нудно. І це лише події. А про думки, які кружляли в моїй голові, навіть розказувати соромно. Проте тепер можу похизуватись прийомом антидепресанту. Хоч це і не привід для вихваляння, а скоріше, просто новинка в моєму житті.
( Читати більше (+40 фото)... )

Я не люблю постити в блозі різні відосики з інтернету, але через карантин можна зробити виключення. Темпи захворюваності на коронавірус перевищили очікування — захворілих вже більше тисячі. Карантинні заходи посилюються. І схоже, що це надовго. Тому пропоную розважити себе переглядом відео з кабіни машиніста поїзда — і подивитись на залізницю з недоступного для пересічного громадянина ракурсу. Тим паче, відео LongPlay — довготривале, багатогодинне. Якраз те, що треба, якщо хочеться позалипати або потрібно вбити багато часу. Навіть, якщо маршрут знайомий. А якщо ще якісь нові місця, то тим паче! Коротше... шо я вам розказую?! — Дивіться!



Найцікавіше: Київ (в тому числі, одноколійна гілка «Видубичі» - «Кагарлик») — до 15 хвилини;
район міста Українка (станції «Стугна», «Трипілля-Дніпровське») - 25:40 - 34:40 (32:00 - 34:40 - круті повороти);
вузлова станція «Миронівка» (1:02:10 - 1:05:00);
повороти в районі Корсуня-Шевченківського (1:18:46 - 1:22:11);
Корсунь-Шевченківський (станція «Корсунь» і міст через річку Рось 1:22:11 - 1:25:45). Далі ще не дивився.

В новинах розповіли про подорожчання проїзду в електричках. Заради цікавості вирішив сходити до залізничної станції, подивитись що по чім. Виявив, що вартість квитка справді збільшилась — мінімальна тепер становить 11 гривень, замість 8. Але подорожчання стосувалось лише найближчих станцій. Тобто, підняли тільки мінімальний тариф. Таким чином вийшло, що немає різниці куди їдеш - до Вишневого, Київ-Волинського, чи до Київ-Пасажирського: «все по 11», як у магазинах. При цьому проїзд на дальні відстані залишився дешевим. Наприклад, квиток до Козятина коштує всього лиш 23 грн.. Це стільки ж, скільки проїзд до центру Києва на 720-й маршрутці. Хоча їхати набагато далі.

Чому поїхав у Козятин (окрім того, що дешевий проїзд)? Хоча б тому що давно хотів його подивитись, бо рази два проїздив повз. Тому що тамтешні маршрутки фотографують рідко, на відміну від столичного передмістя. Тому що це величезний залізничний вузол з гарним старовинним вокзалом. Тому що захотів перевірити чи такий він нудний і понурий, як про нього жартують? Мовляв, це дика провінція. Ну а щоб не було стрьомно і нудно, досліджувати місто поїхав не один. Сам запропонував подорож колезі по інтересам, з яким не був знайомий.


1. Козятин.

Козятин — провінційне місто, районний центр у Вінницькій області. Найдальша зупинка приміських електропоїздів зі столиці. Лише з Боярки їхати 3 години! Для багатьох воно відоме як великий залізничний пересадковий вузол і як місто про яке жартують. Мовляв, це дика провінція. Сміються над назвою. Його вважають понурим і нецікавим, відомим тільки як вузлова залізнична станція. Насправді ж, у місті є багато пам'ятників. Є пам'ятник-паровоз. Є стара архітектура. А який гарний вокзал! Саме місто ж невеличке. Всього лиш 26 тис. жителів. Проте має давню історію, яка теж пов'язана із прокладанням залізниці з Києва до Одеси у 1870 році. Станція отримала назву від найближчого села — Козятин. Навколо залізниці спочатку виросло станційне селище, а потім і цивільне поселення. Що цікаво, зараз і місто, і село носять однакову назву.

І хоча Козятин — провінційне містечко, він зовсім не депресивний і справляє приємне враження.
( Читати далі (+72 фото)... )

Селище міського типу Коцюбинське — нічим непримітний населений пункт столичного передмістя, без цікавинок та пам'яток. Без древньої історії. Та й асоціюється з непривабливими об'єктами — тюрьмою і військовими складами. Однак при цьому селище незвичне. Хоча б тому, що воно з усіх сторін оточене Києвом. Такий собі анклав Київської області. Саме тому друга особливість Коцюбинського — можливість приєднання до столиці. Так, в березні 2018 року проходили громадські слухання, на яких більшістю проголосовано за приєднання до Києва. Звернення направлено до Київради і Верховної ради. Тож було цікаво поглянути на майбутній масив Києва. Хоча оглядини відбулися не спеціально — заскочив після вилазки по колишньому арсеналу.


1. Коцюбинське — непримітне селище міського типу, яке може стати частиною Києва.

Селище, як і багато інших в цьому напрямку, виникло при прокладанні залізничничної гілки до Ковеля. Посеред лісу було збудовано роз'їзд, а з 1909 р. — станцію, при якій облаштували селище залізничників. Станція отримала назву Біличі від найближчого села, яке нині входить до складу Києва. Прикол в тому, що платформа біля масиву Біличі названа в честь сусіднього мікрорайону Академмістечко. Та продовжуємо екскурс далі...

В 1916му неподалік від станції спорудили лісопилку, яка виробляла шпали для залізниці. Для робітників були збудовані бараки. А першим будинком селища вважають помешкання лісника Куликова, який оселився в 1928 році. Трохи згодом, у 1932му, на територію сучасного Коцюбинського примусово перевезли мешканців київського хутора Берковець. Річ у тім, що їх переселили заради звільнення земель під танковий полігон. Таким чином, пристанційне селище стало називатись Новими Берківцями.

В 1941му році пристанційному селищі і території хутору Берковець, які підпорядковувались сільраді села Біличі, було надано статус селища міського типу. В 1966му смт. ім. Коцюбинського перейменовано на смт. Коцюбинське. Що цікаво, письменник Михайло Коцюбинський, на честь якого названо населений пункт, жодного разу не був в тих краях.

Стосовно територіальної приналежності, Коцюбинське, на відміну від Пущі-Водиці та інших поселень, ніколи не входило до Києва. Хоча округ передмістя підпорядковувався Київській міській раді. А вже з 1962го передали до області. Через три роки підпорядкували Ірпінській міськраді. Тож виходить, що це віддалений масив Ірпіня:) Наприклад, школи мають спільну з Ірпенем нумерацію.
( Читати далі (+34 фото)... )

На Вікімапії випадково знайшов декілька закинутих будівель в одному селі на краю Київської області. На карті вони чомусь не були помічені як закинуті. Але по фоткам в описах об'єктів зрозуміло, що то абандони. Підкупило, що заброшок багато і що вони не розкручені. А проїзд в електричках копійчаний. Тож одного сонячного і спекотного вересневого дня (сьогодні) з samogonnoeozero вирушили на вилазку. Для мене це була перша поїздка залізницею у ніжинському напрямі.


1. Закинуті і недобудовані будівлі в с. Заворичі.

Не скажу, що був в захваті від ідеї полазити по тлінним заброшкам, та ще й в пердях. Але річ у тім, що нарахував аж 5 об'єктів: 2 багатоквартирних будинки, клуб (кінотеатр), недобудоване правління колгоспу і руїни ферми. Думав: сталк вийде як не якістю — так кількістю. А вийшло, що особливо не полазити (бо будівлі або в аварійному стані, або без залазу), і фоткати було нічого. Тільки даремно перлися. Тим паче, не обійшлося без пригод. Спочатку провтикав дві маршрутки. А бусік, на якому поїхав, зламався і ледве довіз до Києва. Пересів у іншу маршрутку. Вийшов раніше — і бігом до залізничного вокзалу. А там на касах черги. Ледве встиг на електричку. Проте швидко впоралися. І в цей же день написав звіт(!). Шкода, дорога зайняла в декілька разів довше часу.

Вибачайте за якість. Деякі знімки зробив смартфоном і на фотік з тіньової сторони.
( Читати далі (+39 фото)... )

Писати окремий фотозвіт про прогулянку до недобудованого асфальтно-сміттєспалювального заводу біля ТЕЦ-6 не планував. Однак більшу частину часу витратили саме на дорогу до заброшки. І шлях до недобуду виявився більш захоплюючим, ніж сама вилазка. Тож, поки нема інших вилазок і подій, розповім про прогулянку чигирями.

Тим паче, про асфальтно-сміттєспалювальний недобуд ледве назбирав 43 фотки. Але найгірше — деякі цікавинки тупо проґавив. Просто перед вилазкою не дивився репортажі інших сталкерів. Та й коліно потягнув. Тому залаз зараховано — але тема повністю не розкрита. Через це дуже засмутився. Хоч ще раз йди (але дорога неблизька, маршрутки вже подорожчали. Та й сніг розтане не скоро), щоб доповнити фотоогляд. Так що нехай буде так, як є. В разі чого, якщо дуже вже захочеться, буде привід для повторної вилазки. Дорогу-то вже знаю! Тільки якщо вдруге туди пертися, то вже за іншої пори року. І заради окремого фотозвіту.


1. Прогулянка до закинутого недобуду вийшла довгою, тривалою і різноплановою.

А взагалі, частенько виходить, що заброшки (і не тільки їх) не вдається сфотографувати повністю. Обов'язково щось пропустиш. От що з цим робити? І чи ще сходити на той недобуд? Чи не варто заморочуватись? Напишіть в коментарях.

Ну а стосовно пройденого шляху, за день намотав близько 15 кілометрів.
( Читати далі (+46 фото)... )

  Навіть не знаю як зробити підводку до цього фотозвіту і яке фото зробити заголовним. Бо об'єкт небанальний і неординарний. Та й історія сталку також незвична. Якби не воля випадку, то навряд чи тут побував.

  Стоянка туристичних поїздів — одна із найвідоміших столичних заброшок. Знатний баян як серед сталкерів, так і серед фанатів залізничного транспорту. Але водночас досить незвичний об'єкт — закинута залізнична станція з підземними приміщеннями. Я знаю всього лише декілька закинутих залізничних станцій (недіючі залізничні гілки і бази запасу не рахуються), але такого місця напевне більш ніде нема. По-суті, це закинуті платформи з підземними вбиральнями (сортирами).

  Ну і трохи історії. Раніше парк «Перемога» був популярним серед туристів. Тому приблизно у 1970х рр. біля станції «Київ-Дніпровський» був побудований відстійник для туристичних поїздів. Платформи були розраховані для розміщення 4х поїздів. До платформ збудували під'їзд і стоянку для десяти автобусів. На станції були два підземні приміщення, які були на глибині 1,5-2 м., з кімнатами для гоління, вмивання, туалетом, прасування. Точна дата коли станція була закинута невідома. Пишуть, що це сталося після переведення всіх поїздів до центрального вокзалу. До нашого часу стоянка так і лишається закинутою. Пишуть, що охорони нема.


1. Заброшка настільки незвична і різнопланова, що не визначився яке фото зробити заголовним. Тому такий мікс.
А взагалі-то, стоянка туристичних поїздів складається із двох складників: залізничних платформ і підземних приміщень.

  Абандон настільки незвичний, що не одразу наважився зробити вилазку. Мені більш звичніші закинуті будинки, ніж споруди. А тут саме споруди. До того ж, ще й підземні. Та й об'єкт, на мій погляд, був маленький (насправді, як виявилося, було що фоткати) і роздестроєний. Але спочатку спланував вилазку через те що не було інших абандонів у планах і цікаво було дізнатись як змінився об'єкт за декілька років (в 2011-2013 його добре відфоткали, щоправда, не дуже докладно). А вже потім, до другої вилазки, захотілось чогось незвичного і екзотичного.

  Перша вилазка минулого року була невдалою. На станції побачили свіжопофарбований вагон-побутівку і якогось дядьку. Вирішив не ризикувати. Друга вилазка відбулася рівно через рік(!), у червні 2016го, і в іншій компанії. На цей раз набрався сміливості і вигадав легенду в разі запалу. А також взяв з собою ліхтарик (що б я там робив без ліхтаря). Звичайно, що відчував ностальгію. Зате повторна вилазка була вдалою. Добре полазив по цікавому і незвичному абандону. А ще відкрив для себе залізничні заброшки і спробував дігг(!). Лазити по підземеллям круто!
( Читати далі (+72 фото)... )

  На 30 річницю аварії на Чорнобильській АЕС запропонували з'їздити у Славутич — місто енергетиків, збудоване замість відселеної Прип'яті. Тому місто цікаве не лише урбаністичною забудовою, але й відношенням до ЧАЕС. До того ж, Славутич — наймолодше місто в Україні. А також — ексклав Київської області на Чернігівщині. Серед інших особливостей міста можна відзначити близькість до ЧАЕС (приблизно 45 км. по прямій)(!) і до кордону з Білоруссю (10 км.). Самі розумієте, місце непересічне. Так що не дивно, що в Славутичі побувало багато народу. Планував сюди поїхати і я, але якби не друг навряд чи б вибрався.


1. Майже центр Славутича, проспект Дружби народів.

  Як зазначив вище, територіально Славутич розташований на території Чернігівської області. Але адмінистративно відноситься до Київської. Ймовірно, це пов'язано з тим, що місто-супутник повинен належати області, в якій розташована АЕС.

  Рішення про будівництво нового міста для працівників Чорнобильскої АЕС було прийняте у жовтні 1986го, а саме будівництво розпочалося в кінці року. Для нового міста було декілька варіантів розміщення. Але вибрали відносно чисту ділянку в радіусі 50 кілометрів від ЧАЕС, біля залізничної гілки Чернігів-Янов-Овруч. Офіційне заселення міста відбулося в березні 1988го. Будували Славутич архітектори і будівельники з восьми радянських республік колишнього СРСР — України, Росії, Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджану, Вірменії. Будівництво велося за кошти союзних республік. В результаті спільного будівництва кожна союзна республіка будувала свій мікрорайон. Тому місто поділене на квартали (всього їх 13) з власним колоритом і архітектурою, а адреси будинків називаються переважно не назвами вулиць, а назвами кварталів. Для зручності городян була побудована розвинта інфраструктура — школи, дитячі садки, магазини, спорткомплекси та ін. Славутич — наймолодше місто України. Як за віком міста, так і за середнім віком жителів. Населення складає близько 25 тис. мешканців. Саме місто невелике, тому його можна легко обійти пішки за хвилин 15-20 з одного краю до іншого.

  Основним містоутворюючим об'єктом є Чорнобильська АЕС, працівників якої з міста до електростанції розвозить електричка. Після закриття ЧАЕС кількість працівників була скорочена, тому другим за значенням в економічній сфері стала сфера обслуговування.
( Читати далі (+66 фото)... )

  Керуючись принципом «цікаве і нерозвідане поруч», вирішив подивитись доти Київського укріпрайону, що розташовані біля села Тарасівка (5й район оборони КіУРу). Там є відкриті артилерійські позиції (ТАУТ), яких я ще не бачив. Та й взагалі давненько не прогулювався біля дотів. Ну а заодно сподівався поглянути на місцевий радгосп. В будь-якому разі пізнавати нерозвідані куточки в рідних краях — незвично і небанально (якщо поки не складається з дальніми подорожами).

  Прогулянка вийшла також незвичною. Не зовсім туристична. І не зовсім сталкерська. Хоча побачені об'єкти можна віднести до закинутих місць. Однак залазу не було. Тому тег «заброшка», на мою думку, не зовсім доречний. Так, «light stalk».


1. Цього разу звіт знову груповий: радгосп «Тарасівський», доти і залізниця. Ну і багато чого ще.
Думав окремо написати про радгосп і доти. Але окремо було б не так цікаво (поясню чому).

  Прогулянка довго відкладувалась через погоду і відсутність компанії. Та все-таки наважився. Перша прогулянка виявилась невдалою, бо ледь не загруз в багнюці і дуже вимазався.  Друга прогулянка була вже вдалою. Нажаль, компашка так і не знайшлася. Тому прогулявся сам, без ансамбля.
( Читати далі (+77 фото)... )

  Перший фотозвіт в новому році мав би бути присвячений новорічній тематиці. Але не склалося. Ну що ж... Значить, не буду порушувати традицію розпочинати новий рік оглядами заброшок. Фотозвіти 2016го відкриває епічний об'єкт, київський «баян» (або навіть комплекс об'єктів). Давно планував його дослідити, але засталкерити вдалося лише наприкінці минулого року. Місце досить відоме. На ці абандони навіть влаштовують офіційні екскурсії. Можливо, якби скористався послугами турфірм, то раніше б тут побував. Але на екскурсіях показують лише два об'єкти з грандіозного комплексу споруд. Якщо ж досліджувати самостійно, побачити можна більше. Щоправда, я витратив на це три вилазки(!). Бо споруди розкидані по всьому Києву. Зате вдалося побувати на чотирьох частинах «Будівництва №1» — недобудованих залізничних тунелів під Дніпром: Титул №10 (кесон на Оболоні), Титул №6 (тунель на Жуковому острові), Титул №3 (оголовок кесону) і Тутул №2 (тунель на Осокорках).

  Самі по собі споруди, що лишились не дуже великі (хоча це як сказати) і порожні (бо недобудови). Тому писати окремо про них немає змісту (хоча багато блогерів так і роблять). До того ж для цілісного сприйняття варто показати всі споруди в одному звіті. Ну а щоб не позичати чужі фотки, та мати уявлення про сучасний стан недобудованих залізничних тоннелів — вирішив дослідити всі доступні об'єкти «Будівництва №1». Ну і не менш вагомі аргументи — популярність і безпалєвність. У часи, коли важко знайти нормальні абандони і такій вилазці був радий.


1. Титул №10, або кесон на Оболоні. Єдиний об'єкт Північного залізничного тунелю під Дніпром.

  Ці об'єкти називають по-різному. І «Сталінське метро», і «Будівництво №1», і «Титули». Довгий час історія цих споруд була засекреченою. Однак в архівах був знайдений документ, що відкрив завісу над дивними недобудовами на березі Дніпра. Цим документом була Постанова Ради Народних комісарів УРСР і ЦК КП(б)У «Про Будівництво №1» 1938 р.. Як відомо, Радянський Союз добре готувався до військового нападу і Другої Світової війни. тому в 1938 р. на Київщині збудували укріпрайон з дотів. А для забезпечення надійної переправи через Дніпро Й.Сталін навесні 1938го запропонував побудувати два залізничних тунельних переходи (Північний і південний) в районі Києва, для дублювання залізничних мостів. «Будівництво №1» було найбільшим оборонним будівництвом у ті часи. На початку робіт було задіяно 5 тис. працівників. А 1940 року — вже 20 тис.. Роботи велися на величезній території в радіусі 25 км.. Для будівництва були побудовані душкомбінати, гуртожитки, під'їздні шляхи (в тому числі залізничні), лінії електропередач, відділення ощадкас (сберкасс - рос.), організовані енергопоїзди. Будівництво було своєрідною державою в державі. Для підтримання правопорядку була власна охорона, відділок міліції і два оперативних пункти(!).

  У першому півріччі 1939го намили береги і провели укріплювальні роботи. В другому півріччі 1939го проклали під'їздні автомобільні та залізничні шляхи. Наприкінці року почали будувати кесони. При будівництві тунелю під Дніпром у лютому 1941, на Титулі №4, відбулася аварія — прохідницький щит вийшов за межі грунту дна в зону пливунів. Повітря з тоннелю вирвалося на поверхню води і тунель затопило. Потім були роботи по його відновленню. Але Друга Світова війна зупинила будівництво. Хоча роботи велись аж до липня 1941го. Коли німці дісталися до Києва була дана команда законсервувати будівництво. Прохідницькі щити і тюбінги затопили, обладнання і техніку вивезли залізницею. А що залишилось засипали землею. В серпні 1944го була прийнята постанова про відновлення будівництва тунельного переходу. Але в 1949 році будівництво було зупинене як недоцільне. Потім, в 1950х намагалися відкачати воду з тунелів. Підняли невикористані труби і тюбінги. Пізніше вони були використані на будівництві станцій київського метрополіітену («Вокзальна» та «Політехнічний інститут»).

  Пост вийшов дуже об'ємним. Блог не пропускає. Тому довелося розділити на дві частини. В цій частині — Титул №10 і Титули №2 і №3.
( Читати далі (+49 фото)... )