Трохи про все і не тільки

Боярка знову в центрі уваги. Цього разу відбулося ДТП за участю двох маршруток — Спринтер 742 маршруту, що слідував не по трасі маршруту (очевидно, наздоганяв графік або об'їжджав затор перед залізничним переїздом), на другорядній дорозі не пропустив легковик, який від удару відкинуло на 720 маршрутку. Добре, що без загиблих. Хоча ймовірний ініціатор аварії отримав серйозні травми. Трапилось це о 8:40. А я дізнався лише опівдні. Та й то, з новин по суспільному радіо. Причому ще й по тєліку показували сюжети. Наприклад, ось цей.


На сторінці міста в Фейсбуці весь день активне обговорення аварії. А я на місце подій не захотів іти. Хоча кажуть, що машини до 14 години так і не прибрали. Але подумав, що навряд чи б нафоткав достатньо для звіту.

P.S.: Чи навчить це чомусь? Навряд чи. Сумніваюся, що від цього водії маршруток перестануть порушувати правила дорожнього руху, влаштовувати перегони або припинять розмови по телефону. Та й пасажири навряд чи стануть частіше робити зауваження на порушення.
Думаю, що назавтра про цю ДТП в новинах забудуть. Хоча цікаво чим це скінчиться для водія, перевізника та інших маршруток Боярки? Напевно, нічим.

P.P.S.: І ще... По ходу, це не перша аварія у Боярці за участю двох маршруток. Десь пів року тому відбулося зіткнення 742 маршрутки (співпадіння?), яка також їхала не по маршруту (іще співпадіння?).

Цими вихідними в Боярці відбувся IV патріотичний історико-музичний фестиваль «Під Покровом Тризуба». Для тих хто не знає — цей захід присвячений національно-визвольній боротьбі воїнів УПА і Української народної республіки проти більшовиків у 1917 році. А ще це концерт вітчизняної рок-музики. В тому числі, патріотичної. Так що цей фестиваль можна сміливо назвати «бандерівським»:)


1. «Під Покровом Тризуба» з цього року — фестиваль всеукраїнського значення.

Оскільки не вважаю себе націоналістом, та й слухаю, хоч й україномовну музику, але іншу — то це не зовсім мій формат. Тим паче, коли вперше, заради цікавості, завітав на фестиваль «Під Покровом Тризуба», восени 2017 року, він мене не вразив. Тоді ледве назнімав на невеличкий фоторепортаж. Однак цього року фестиваль тривав не один, а аж два дні. Та й програма заходів була більшою і різноманітнішою: військово-історична реконструкція, велосипедні квести, наметове містечко, виставка фотографій з російсько-української війни на Донбасі, лекції і презентації книг — надодачу до звичної виставки історичних матеріалів, фудкорту і концерту. Але цього року передбачався крутіший концерт, бо серед хедлайнерів очікувалися гурти «Kozak System» і «ТНМК»! Повірте, для нашого міста це мега концерт. Особливо, якщо все це — безкоштовно! Тому пропустити такий захід було б нерозважливо.

Огляд фестивалю розділю на дві частини, по дням. Для мого блогу це непритаманно, але програма була дводенна, тому таке розділення логічне. В цій частині: військово-історична реконструкція, фуд-корт і нічний концерт під дощем (що теж мені не притаманно). Так що буде круто!
( Читати далі (+53 фото)... )

Шлях до закинутого бомбосховища проходив повз станцію метро «Чернігівська». Тому до метро «Лісової», звідки їздить автобус до Биківні, потрібно було йти пішки. І це можна було зробити швидко і не відволікаючись... Проте цього разу я спеціально вирішив пройтись не звичним маршрутом, а піти через парк Кіото. Все-таки, це один із небагатьох недосліджених парків Києва, який давно збирався відвідати. Та й зайва тема для звіту не завадить.

Звичайно, збирався поглянути й на найдовшу алею сакур в Україні, довжиною більше 800 метрів. До того ж, було цікаво: чи застану їхнє цвітіння, чи ні? Бо період квітування сакур — два тижні. І, за всіма ознаками, я повинен був проґавити момент. Але ні — таки пощастило побачити сакури в квітах.


1. Як не дивно, сакури за декілька тижнів ще не відцвіли. І виявилось, що вони бувають не лише рожеві, а й білі!
А оскільки весна, то й окрім квітів було на що заглядатись:)
( Читати далі (+40 фото)... )

Ідея зробити огляд столичних старовинних закинутих будівель прийшла спонтанно. Все-таки, дещо з київської «історички» (історичні заброшки - прим. автора) публікував раніше — наприклад, в фотопрогулянці по центру міста. Але при бажанні можна було зібрати все до купи. А якщо пощастить, то ще й полазити (хоча на це я не дуже-то сподівався). Якщо ж ні, то старовинні заброшки й без сталку цікаві самі по собі, оскільки вони помаленьку руйнуються, зносяться або перебудовуються і поступово стають історією.


1. Історичні заброшки столиці.

На перший погляд, закинутої «історички» в центрі столиці небагато. І переважно, це невеликі будинки. Хоча, якщо постаратися, півтора десятки можна нарахувати. От тільки доступних для дослідження нема, бо або заколочені-загороджені, або охороняються. А іноді і перше, і друге, і третє. Плюс — лізти на очах у перехожих якось соромно. Та й всередині там наймовірніше лише понурий тлін. Але в один будинок таки зміг потрапити. Можливо, репортаж можна було б зробити більшим і цікавішим, якби ж прогулювався не сам і перед поїздкою подивився карту.
( Читати далі (+43 фото)... )

Селище міського типу Коцюбинське — нічим непримітний населений пункт столичного передмістя, без цікавинок та пам'яток. Без древньої історії. Та й асоціюється з непривабливими об'єктами — тюрьмою і військовими складами. Однак при цьому селище незвичне. Хоча б тому, що воно з усіх сторін оточене Києвом. Такий собі анклав Київської області. Саме тому друга особливість Коцюбинського — можливість приєднання до столиці. Так, в березні 2018 року проходили громадські слухання, на яких більшістю проголосовано за приєднання до Києва. Звернення направлено до Київради і Верховної ради. Тож було цікаво поглянути на майбутній масив Києва. Хоча оглядини відбулися не спеціально — заскочив після вилазки по колишньому арсеналу.


1. Коцюбинське — непримітне селище міського типу, яке може стати частиною Києва.

Селище, як і багато інших в цьому напрямку, виникло при прокладанні залізничничної гілки до Ковеля. Посеред лісу було збудовано роз'їзд, а з 1909 р. — станцію, при якій облаштували селище залізничників. Станція отримала назву Біличі від найближчого села, яке нині входить до складу Києва. Прикол в тому, що платформа біля масиву Біличі названа в честь сусіднього мікрорайону Академмістечко. Та продовжуємо екскурс далі...

В 1916му неподалік від станції спорудили лісопилку, яка виробляла шпали для залізниці. Для робітників були збудовані бараки. А першим будинком селища вважають помешкання лісника Куликова, який оселився в 1928 році. Трохи згодом, у 1932му, на територію сучасного Коцюбинського примусово перевезли мешканців київського хутора Берковець. Річ у тім, що їх переселили заради звільнення земель під танковий полігон. Таким чином, пристанційне селище стало називатись Новими Берківцями.

В 1941му році пристанційному селищі і території хутору Берковець, які підпорядковувались сільраді села Біличі, було надано статус селища міського типу. В 1966му смт. ім. Коцюбинського перейменовано на смт. Коцюбинське. Що цікаво, письменник Михайло Коцюбинський, на честь якого названо населений пункт, жодного разу не був в тих краях.

Стосовно територіальної приналежності, Коцюбинське, на відміну від Пущі-Водиці та інших поселень, ніколи не входило до Києва. Хоча округ передмістя підпорядковувався Київській міській раді. А вже з 1962го передали до області. Через три роки підпорядкували Ірпінській міськраді. Тож виходить, що це віддалений масив Ірпіня:) Наприклад, школи мають спільну з Ірпенем нумерацію.
( Читати далі (+34 фото)... )

Цього року вирішив продовжити нову традицію — дарувати самому собі на День народження екскурсії в незвичні місця. Бо одяг, канцелярія, сувеніри або солодощі — це банально. Тому так і кажу своїм: «Краще даруйте гроші». А що купити придумаю сам. Це простіше — не треба думати, що подарувати. І приємніше, ніж отримувати щось непотрібне. Та й матеріальні речі швидко забуваються. Ось ви пам’ятаєте, що вам дарували рік чи два тому? А круті екскурсії по незвичним і важкодоступним місцям запам'ятовуються надовше.

В 2017му, на 34-річчя, побував у павільонах «Експоцентру України» (колишньому ВДНГ) і закинутому підземному макету шахти, недоступних для пересічних відвідувачів. Минулого року, на 35-річчя, з'їздив до музею «Парк "Київська Русь"». Причому відвідав його безкоштовно. А на 36-й День народження (аж не віриться, що я вже не молодий) сам собі зробив подарунок у вигляді екскурсії в підземну річку Клов. Бо життя йде. Час не стоїть на місці. А я ще не спробував дігг по річковим коллекторам.


1. Екскурсія в підземну річку Клов.

Звичайно, можна було б не витрачати гроші — бо екскурсія недешева (200 гривень), а сходити на сходку з діггерами. Однак така можливість видається рідко, і не завжди в зручний час. При цьому ще потрібно просити в батька костюм хімзахисту (хімза). А так — і бахіли від хімзи, і ліхтар видадуть. Та й перебувати серед аматорів не соромно. Я ж сталкер, а не діггер!
Нажаль, є мінуси — фотографувати треба на ходу. Але мені це вдалося.

А про Клов багато розписувати не буду. Це найбільша підземна річка Києва. Точніше, Прозорівський коллектор з притоками. Зокрема, з Кловом. «Баян» для столичних діггерів.
( Читати далі (+59 фото)... )

Адреналінчик аж зашкалював, оскільки цього разу був змушений сталкерити сам. Причому не в найкращому стані — під головокружіння і мігрень. Та й об'єкт під охороною. Але я все одно поїхав, бо бажання полазити по заброшці виявилось сильнішим, ніж погане самопочуття і страх. Чекати поки знайомі сталкери надумають з вилазками не став. Та й взагалі все важче з ними дійти до згоди при виборі забросу.

Для одиночної вилазки вибрав абандон, на якому знайомі сталкери вже встигли побувати. Та й вибирати майже нічого, бо в Києві і передмісті облазив все шо можна. Була ідея з'їздити на недобудовані корпуси санаторію — але то зовсім понуро. Тому найбільш привабливим, хоч і ризикованим, здався сталк по занедбаним військовим складам під Києвом. По-перше, давно до них приглядався. По-друге, дістатись до них швидко і не дорого. В разі фейлу було б не дуже образливо. По-третє, об’єкт не забоянений. І по-четверте, якщо знайомі лазили без запалу, то чому б і мені не спробувати? Ось тільки на вилазку не ризикнув брати нормальний фотік. Взяв «мильницю». Вона компактніша і легша, ніж ультразум, швидше розчохляється.


1. Військові склади виявились цікавішими, ніж очікував. І це при тому, що облазив лише 1/4 частину території.

Військові склади в передмісті столиці, смт. Коцюбинське, були створені 1945 року. Спочатку це була 1845-та Центральна артилерійська база боєприпасів. З 2002го — 324-та Центральна артилерійська база озброєнь. Або в/ч А-1510. Також при складах існувало військове містечко №146. Територія військової частини становить 147 гектарів(!), з яких 122 — склади. Арсенал складався з 39 критих сховищ і 19 майданчиків. Там зберігалося 50 тис. тон боєприпасів (гармат і мін), які були вивезені з країн Варшавського договору. В останні роки функціонування бази зберігалися лише патрони і гранати. Однак враховуючи неодноразові вибухи на військових складах ця база вважалась «пороховою діжкою» під боком у Києва. Тому кияни і мешканці селища зітхнули з полегшенням, коли в 2004му військові склади розформували, а боєприпаси вивезли. В 2009му колишній арсенал продали. І вже з 2012го розпочались роботи по розчищенню території. На місці військової частини (а саме, складського комплексу) планувалось побудувати інноваційний парк «Bionic Hill», який передбачав створення науково-дослідних університетів, виставкових і бізнес центрів, обєктів соціальної інфраструктури — дитячий садок, школа, поліклініка. Ну і, звичайно, житловий комплекс. При цьому у громадських організаціях виникали підозри, що замість наукового містечка будуть котеджі, багатоповерхівки і магазини-офіси. І мені ця версія здається більш реалістичною, оскільки на науці не заробиш «швидких грошей», а на будівництві житла — можна.

Через судові тяганини між забудовником, Київрадою і громадськістю, а також через не прокладення комунікацій і доріг, будівництво комплексу так і не розпочалось. Проте колишній арсенал досі перебуває під охороною. Наразі, частина складських будівель демонтована, однак на території залишились вцілілі споруди.
( Читати далі (+59 фото)... )

Тлінні і маленькі заброшки вже почали набридати. Але жага до вилазок по покинутим об'єктам нікуди не ділася. Навіть навпаки — чим довша перерва, тим більше бажання десь полазити. Тож, після декількох тижднів після останнього сталку, став обдзвонювати і вмовляти знайомих сталкерів:) На щастя, очікування було не надто довгим — відгукнулась samogonnoeozero . І не лише зголосилася прогулятись, а й сама запропонувала куди можна з'їздити, обравши невідомий закинутий дитячий оздоровчий табір в Бучі, що в столичному передмісті. Прикол був у тому, що, по-моєму, я сам пропонував цей об'єкт, переплутавши з іншим піонертабором. Однак потім сам же й передумав туди їхати, оскільки при вивченні Google Street view, мені він здався неприступним і підозрілим. Та й відсутність хоча б якоїсь інформації про об'єкт насторожувала. Але на цей раз вирішив ризикнути, попри те, що не було впевненості в успішності забросу. Бо дуже вже скучив за сталками. Тим паче, колишні піонертабори — один із улюблених типів абандонів.


1. Безіменний дитячий оздоровчий табір. Ні назви, ні історії. Відомо тільки, що закинутий. Тому-то і назва фотозвіту загальна.

Нажаль, під час вилазки теж не вдалося дізнатися як він називається, і якому закладу або заводу був підвідомчий. Коли закинули теж невідомо. Проте вдалося його дослідити. І це добре. Хоча і не без пригод. Все почалося з того, що на зустріч приїхав завчасно. А напарниця навпаки, запізнилась.
( Читати далі (+55 фото)... )

Знову «збірна солянка» заброшок. Звичайно, знову тлін. Ну, а як інакше?! Добре, що вийшло хоч так, бо вилазка взагалі була на грані зриву. Зрозуміло, що не хотілося даремно витратити час і гроші. Але на щастя, samogonnoeozero підшукала декілька абандонів у Броварах. І їх навіть вистачило на фотозвіт.


1. В цій «солянці»: водогінна вежа із залишками колгоспу, недобудована житлова багатоповерхівка і руїни радіоцентру. Може, не дуже цікаво, та хоча б щось.

Варто відмітити, що по недобудованій житловій багатоповерхівці полазив вперше (заброшки в Гаврилівці були без залазу). Так що спонтанна вилазка вдалася.
( Читати далі (+53 фото)... )

Повертаюсь до традиції, згідно якої перший фотозвіт в новому році має бути про заброшки. Хоча цього разу розпочати рік міг би зовсім не сталк, а дігг. Але нажаль, обставини склалися так, що давно омріяну вилазку в Клов довелося відмінити:(Тому в передостанній день року вирішив спробувати полазити хоча б десь. Наприклад, по ДОТах вздовж залізниці. Точніше, не полазити, а повторити вилазку трирічної давнини. Бо тоді здійснив лише оглядову прогулянку). Тож справа залишалось за малим — пролізти всередину.

А як же сніг?! Ну, він трохи відтанув і промерз - тому його було небагато і він не прилипав до штанів. Ще й лісу, а відповідно, і лісників, по обраному маршруту не передбачалось. Так що на одиночній прогулянці мене ніхто б не потривожив.


1. Якщо в 2016му подивився не всі ДОТи: 229, 230, 231, 232, 233; і не поліз у 230, то в передостанній день 2018 року оглянув 229, 230 (із залазом), 231, 232, 233, 236 і 239 (не захотів залазити). Та й перший репортаж був у майже безсніжну пору, а нинішня вилазка відбувалась в засніженому антуражі. Тому однакових кадрів точно не буде.
( Читати далі (+61 фото)... )